Коли ми зайдемо у той двір, де колись зростав малий Івась поглянемо на чарівний краєвид, на простори луків, ріки Ворскли, далеких лісів, то одразу спливає думка: так, тут мусив народитись справжній поет, улюбленець муз, - до такої міри і тепер гарна та поетична ця місцевість.

Хату, в якій народився 9 вересня 1769 року Іван Котляревський купив 1751 року дід поета - Іоанн, на той час диякон Успенської церкви за 27 крб. 50 коп.

Тут пройшли дитячі та юнацькі літа майбутнього поета. Як тільки хлопчик підріс, віддали його вчитися до дяка . Тоді звичайно дяки держали школи, вчили дітей, одержуючи од батьків платню. Пізніше Іван вступив до Слов’янської семінарії, де і провчився понад 9 років. У ХVІІІ ст. на Україні у семінаріях вчилися діти різного стану - це була єдина тоді середня школа, гімназій іще не було. Перший біограф письменника С.П. Стеблін-Камінський зазначав: "Ще в юному віці Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до всякого слова вправно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його римачем". Можливо, вже у стінах семінарії, де глибоко вивчали античних поетів-класиків Овідія, Горація, Вергілія, зародилась у Котляревського думка дати українську переробку поеми Вергілія "Енеїда".

 З невідомих причин І.П.Котляревський семінарії не закінчив, хоч і був одним кращих учнів. /Можливо, через ранню смерть батька довелось залишити навчання/.

Іван Петрович уважно придивлявся до народного життя, звичаїв, обрядів, ходив на народні свята, слухав пісні, перекази, легенди, записував їх. До того часу люди освічені мало звертали уваги на селянське життя; на все те, що народ утворив своїм хистом і оберігав з дідів-прадідів. Народне слово, пісня, мудрість здавались чимось занадто низьким і неблагородним. А Котляревський був одним з перших, хто побачив, які безцінні скарби зберігає народ і найдорожче - то слово. Чисте, свіже і яскраве, воно єднає всіх нас докупи у минувшині, сьогоденні і майбутньому. Геніальним передчуттям майбутньої долі України, те зовсім молодою людиною Котляревський усвідомив, що, втративши живу іскорку рідного слова, народ втратить і своє лице, свою самодостатність.

Було в його житті і романтичне кохання, обхлюпане і досі низкою версій та домислів. Дівчину, яку палко полюбив поет, силоміць видали заміж за багатого пана.

Можливо, це душевне потрясіння штовхнуло І. П. Котляревського на військову службу. 1 квітня 1796 року він вступив кадетом до Сіверського карабінерного / пізніше кінно-єгерського / полку і прослужив у війську 12 років. Полк перебував здебільшого на Україні, а під час російсько-турецької війни 1806 року виступив у поход. Котляревському довелось брати участь у боях під Бендерами та Ізмаїлом, вести переговори з буджацькими татарами, і скрізь він виявляв мужність і геройство, за що був нагороджений орденом св. Анни 3-го класу. У музейному архіві письменника є цілий ряд документів - атестати, подорожні, формулярні списки,- що засвідчують нам Котляревського як рішучого і сміливого офіцера.

 1808 року він вийшов у відставку у чині капітана з мундиром, тобто з правом носити армійський мундир на цивільній службі. Впродовж усього життя Іван Петрович шанував військо і військових, бо у ті часи саме в офіцерському середовищі було багато освічених і висококультурних людей. Залишивши службу, Котляревський шукав роботи та заробітку у Петербурзі, але крім нужди, у холодній столиці нічого не зазнав. Правда, на кошти мецената, шановного і маєтного полтавця Семена Михайловича Кочубея, зумів видати 1809 року у Санкт-Петербурзі свою "Енеїду" у 4-х частинах.

Повернувшись до Полтави, дістав скромну посаду доглядача Будинку виховання дітей бідних дворян, фактично завідуючого дитячим пансіоном. На цій посаді перебував 25 років, дбаючи про добре виховання дітей. За спогадами сучасників батьківська ласка і тепло у ньому поєднувались із розсудливою вимогливістю і строгістю. Серед вихованців Котляревського були відомий математик М.Остроградський, живописець А.Мокрицький, батько видатного художника М.О.Ярошенка.

Крім служби у Будинку виховання, Іван Петрович ще був попечителем благодійних закладів Полтавської губернії з 1827 по 1835 р. і заслужив своєю сумлінною працею "Знак бездоганної служби" за XXX літ.

На початку ХІХ ст. у Полтаві був гарний театр, де грали заїжджі і місцеві актори, грав і Котляревський, - звичайно, у російських п’єсах, бо українських тоді зовсім не було. У 1818 -1821 рр. Іван Петрович був директором театру. Призначив його на цю посаду полтавський генерал-губернатор, відомий шанувальник мистецтв, меценат князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський, сам палкий прихильник таланту Котляревського.

1817 року йшла на полтавській сцені п’єса кн. Шаховського "Казак-стихотворец" з українського життя. У тій п’єсі звучала дивовижно перекручена на російський лад українська мова, події історичні на побутові геть перемішані. Вона викликала обурення глядачів. Кореспондент журналу "Украинский Вестник" писав, що в "тіятри" і ходити нічого, бо там "за наші гроші та з нас і глузують" додаючи, що, йдучи в театр, люди сподівалися побачити щось подібне милої української "Енеїди".

Схоже було, що од Котляревського чекали, крім поетичного твору, ще й п’єси для театру. І вона з’явилась 1819 року. То була наша вічно юна "Наталка Полтавка", яка живе 184 літ на театральних підмостках, залишаючись такою ж свіжою і молодою, як і під час перших вистав. "...тисячі драматичних п’єс спочивають вічним сном, забуті навіки, а "Наталку Полтавку" вивчили напам’ять мало не всі глядачі. В чому сила преси, в чому чаруюча душу краса? В надзвичайній простоті, правді і, найголовніше, в любові автора до свого народу, в любові, котра із серця Котляревського перейшла на його твір", писав І.Н. Карпенко-Карий про надзвичайну популярність "Наталки Полтавки".

Своєю п’єсою Котляревський звертає увагу освіченого громадянства на наш простий люд, показує його добру і щиру душу, виявляв красу українського слова через поезію і пісню. 

Стара, як світ, історія любові простої дівчини, її смуток, сльози, сумніви, жаль до матері при високому ступені авторської художньої типізації та узагальнення образів дали світу нев’янучий зразок прекрасної п’єси.

 "Наталка Полтавка" та водевіль "Москаль-чарівник" назавжди увійшли в репертуар М.С. Щепкіна. Ще за життя автора його драматичні твори були поставлені на сцені Малого театру в Москві /1837р./ та Александринського в Петербурзі /1838р./.

Спільна діяльність М.С.Щепкіна та І.П.Котляревського зробила Полтаву 20-х рр. ХІХ ст. центром театрального життя на Україні.

Весь свій вік прожив Іван Петрович у дідівській хаті, іншого дому у нього ніколи і ніде не було; відроджена до життя у 1969 році до 200-річчя від дня народження поета його оселя - то єдиний меморіальний музей славетного полтавця.

У буднику п’ять невеличких покоїв. Зайдемо до них. Із сіней двері ліворуч ведуть у кімнату, стіни якої обшиті світлою обшліфованою дошкою. Це кабінет письменника, який в останні роки життя служив йому і за опочивальню. Тут знаходиться відомий історичний сволок з вирізьбленим старослов’янською в’яззю написом: "Создася дом сей во имя отца и сына и святого духа. Аминь. Року 1706 месяца августа 1".

Тут працював Котляревський, сюди летіла його муза, а звідси у світ йшли загони безстрашних козаків-троянців, тут народилась "Наталка Полтавка", тут самотній 50-річний поет із душевним щемом писав:

Де згода в сімействі де мир і тишина,

   Щасливі там люди, блаженна сторона.

 На письмовому столі - рукописні сторінки творів: чіткий, читабельний почерк, впевнена рука митця, але із своєрідним, властивим саме ХІХ ст., написанням букв... 

Напроти кабінету - вітальня. Про цю кімнату немає майже ніяких спогадів. Відомо лише те, що тут була велика піч зараз вона оздоблена гарними кахлями з малюнком "Козак Мамай на коні". У стелю цієї кімнати вмонтовано ще один старовинний сволок з хати І.П.Котляревського.

Маленька кімната праворуч з вітальні - опочивальня. Тут знаходяться особливо цінні меблі: ломберний столик чорного кольору, люстерко і комод - особисті речі І.П. Котляревського.

Перший біограф письменника С.П.Стеблін-Камінський згадував: "Зовні він був типовий малорос: на обличчі були помітні сліди віспи, незважаючи на це воно було приємне, енергійне; волосся чорне, як смола, зуби білі, ніс римський, моложавість надовго збереглась в ньому, майже до похилих літ, на зріст був високий, ставний, усмішка не сходила йому з уст. Звичайний одяг його позначався простотою: чорний сюртук, іноді фрак, майже завжди 6іла краватка, а в урочисті дні одягав він армійський мундир, брюки з червоними лампасами і трикутний з чорним султаном капелюх".

Поряд з портретом господаря будинку - картина невідомого фламандського художника ХVІІ ст. "Іспанець тримає в руці рака" що належала І.П. Котляревському.

У світлиці знаходяться дві книжкові шафи, диван, крісла, стільці, ломберні столики, секретер. Праворуч, при вході до кімнати старовинний англійський годинник ХVШ ст. 

Цікава деталь із спогадів друзів дому поета: "Замість ікони в кутку була відома копія "Марії Магдалини над черепом". В експозиції меморіальної світлиці зараз знаходиться реконструкція вказаної картини роботи французького художника ІІ -ї пол. ХVІІ ст. Жоржа де Лапура. 

У себе вдома І.П. Котляревський був гостинний, доброзичливий, розважав товариство цікавими розповідями про бачене і чуте ним, а життєвий досвід у нього був багатий, пам’ять прекрасна Жарти, примовки, дотепи так і сипались з його уст. "Любив хороший стіл з національних страв і хороше вино. Звичайно на масляній він бував на млинцях у своїх знайомих, а до себе запрошував завжди у понеділок великого посту, як він висловлювався "полоскати зуби" ,- і тоді подавалося все пісне, здебільшого малоросійські страви: пампушки, млинці з цибулею, осетрина, щука фарширована по-єврейськи..." 

На старість Іван Петрович тяжко нездужав, страждав від подагри та атеросклерозу, але винятково терпляче зносив хворобу, і тихо згас 10 листопада 1838 року о другій годині дня. Його поховали на міському кладовищі під високою тополею. Зараз на могилі стоїть гарний гранітний обеліск, на якому бронзовий барельєф І.П. Котляревського та золотом вибиті віщі слова Великого Кобзаря: 

 Багато ще дечого не знаємо ми про Котляревського. Адже сказав він сам про себе особисто так мало... Але, на мою думку він навічно вкарбований у свої твори. Треба лише уважно читати, і ми побачимо мужнього, сміливого лицаря і патріота, людину ніжної, лагідної і привітної вдачі, таку потрібну нам і сьогодні. Щоб ще раз звернулась до нас, а ми щоб почули і замислились над вічно мудрими рядками:

Жартівлива, комічна переробка стародавньої латинської поеми-казки Вергілія, здійснена Котляревським, талановита і дотепна, найдорожча нам тим, що явила світові скарби мови народної правдиво показала буття українців у всіх його різноманітних складниках - те, що ми сьогодні називаємо українською ментальністю. 

У Котляревського і боги, і люди - то все наші землями: козаки, селяни, пани і підпанки у всіх барвах натури, їх радощі і горе, втіха і смуток. І куди б не помандрували троянці /читай запорожці/, нам здається, що все то наша рідна земля, що, наприклад, Карфаген десь поблизу Полтави, може, як Опішня, Решетилівка або Гадяч.

 А з найбільшим смутком і докором поет пише про сором і ганьбу життя українців - кріпацьку неволю, що перетворює людей на скотину:

І ми добре розуміємо, яку правду він обрав для себе, яку поділяв. Його щире, правдиве слово, яке впало на родючий грунт, добре вродило, дало і цвіт, і плід. І від батька Котляревського тернистими, важкими стежками пішла українська література будити народну свідомість, закликаючи творче слово митців на велике діло, на оборону народу від усякої злої напасті. У чудовому вінку наших творців і пророків, не загубилося ім'я і слово талановитого полтавця, веселого мудреця, що так багато зробив, щоб "не вмирала душа наша, не вмирала воля", що стільки "і золотого, й дорогого" приніс до всенародної скарбниці духу. І якому у вересні 2003 року минає 234 літ від дня народження, а також - 100 – від дня відкриття пам’ятника поетові. Вдячні полтавці прагнуть, щоб дні відзначення славного ювілею стали справжнім національним святом, щоб до імені і слова Котляревського прихилились найширші кола громадськості.

Уже створений ювілейний комітет, розроблені заходи по підготовці та відзначенню 100 - ї річниці відкриття пам'ятника І.П.Котляревському, планується у поточному році залучити до ювілейних святкувань широкі кола діячів науки, культури, творчої інтелігенції, шанувальників українства. Зокрема, є наміри відновити програму культурницьких заходів, що мали місце 100 років тому, а також ще багато цікавих задумів, покликаних об’єднати навколо постаті Котляревського думку і творче слово.

 Сподіваємось що до нас на урочистості завітають гості з дальнього та ближнього зарубіжжя, слов’янського світу адже творчість нашого земляка близька і дорога багатьом народам. 

Докладемо всіх зусиль, щоб все задумане здійснилося якнайліпше, дійсно на державному рівні, засвідчивши, що Україна свідомо поціновує того, хто першим заклав підвалини для розвитку не тільки нової української літератури, але й демократичного українського руху, нового, вільного життя на цій землі.

   P.S. Пропонуємо взяти участь у благодійній акції сучасної полтавської громади по відзначенню 100-літнього ювілею пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві і перерахувати посильні пожертви на здійснення реекспозиції музею письменника, проведення творчих конкурсів серед молоді міста на краще художнє втілення героїв І.П. Котляревського, видання рекламних проспектів, ювілейної медалі тощо.