|
Слава
видатного українського
поета прийшла до І. П. Котляревського ще
за його життя. Про визнання його заслуг
перед літературою свідчить обрання
українського поета в 1821 р. почесним
членом Петербурзького Вільного
товариства любителів російської
словесності, до якого входили кращі
тогочасні літератори. Проте за життя
поета систематичного висвітлення його
біографії ще не було.
Висвітлення
життєпису І. П. Котляревського почалося
після його смерті. Степан Стеблін-Камінський,
син близького друга І. Котляревського,
на основі родинних переказів, власних
спостережень та документів з поетового
архіву написав критико-біографічний
нарис про нього (1839), поширюваний і
вдосконалюванний пізніше. Цим
матеріалом користувалися всі дослідники
й біографи XIX і XX ст. ст., користуються й
нині. Свою лепту в запас біографічних
відомостей про І. Котляревського
внесли І. Срезневський, В. Пассек, О.
Терещенко, П. Куліш та ін. Сюди з повним
правом слід долучити й Тараса Шевченка
— одного з перших критиків і біографів
І. П. Котляревського.
Про
ставлення Т. Г. Шевченка до творчості
автора “Енеїди” писалося загалом
немало. Т. Шевченко створив перший
художній образ І. Котляревського в російськомовній
повісті “Близнята”. В інших його
творах висловлено цінні думки щодо
поета. Але чи можна ставити питання про
вартість біографічних деталей І.
Котляревського, відтворених Т.
Шевченком? Вважаємо, можна.
Розуміння
Т. Шевченком ролі І. Котляревського, яку
він відіграв в українській культурі, оцінка
ідейно-естетичного значення його
творчості все
це знайшло місце в одному з ранніх віршів
Т. Г. Шевченка “На вічну пам'ять
Котляревському” (1838). В імені
Котляревського Шевченко уособлював
Україну, її природу, народ, пісні, літературу.
До появи цього вірша (та й не одразу після
нього) ніхто з критиків не висловився
так сміливо і так щиро про загальнонаціональну
вартість художніх досягнень
Котляревського, як це зробив Шевченко.
Саме він, тоді ще молодий поет,
проголосив високу хвалу
Котляревському нині широко відомими
словами:
Будеш, батьку, панувати,
Покиживуть люди:
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Чи
не занадто висока така оцінка? Чи не
помилився Шевченко у своєму пророцтві?
Час, що минув з тих пір, як поховали
Котляревського біля Кобеляцького
шляху на краю Полтави, підтверджує: ні,
не помилився! За цей період слава поета
справді “сонцем засіяла”. Вона
зростала разом із ростом самосвідомості
українського народу. Народним святом
стало відкриття пам'ятника І. П.
Котляревському в 1903 р. А 200-річчя від дня
народження поета (1969) уперше відзначалося
на міжнародному рівні.
Т.
Шевченко ще тоді, в 30-х роках, глибоко
зрозумів значення “Енеїди” як твору
за змістом і художніми якостями цілком
українського, що ним автор “всю славу
козацьку за словом єдиним переніс в
убогу хату сироти”. Образ сироти в роки
свого петербурзького життя Шевченко відтворював
зі свого сирітства. Отже це в його “хату”,
в його уяву, в його духовний світ переніс
Котляревський “славу козацьку”.
Можемо судити звідси про сильний вплив
“Енеїди” на молодого Т. Шевченка. “На
вічну пам'ять Котляревському”— перший
твір нової української літератури, де
так високо піднесено ім'я і творчість
Котляревського. Художні й естетичні
засади цього творця були на перших
порах тим ґрунтом, на якому зростав сам
Шевченко.
Пізніше
Т. Шевченко оцінював “Енеїду” стриманіше,
навіть критикував як “сміховину на
московський шталт” і загалом
засуджував тих письменників, які
захоплювалися бурлескним стилем.
Гадають, що переосмислення значення “Енеїди”
стало причиною не включення вірша “На
вічну пам'ять Котляревському” до “Кобзаря”
1860 року.
Можна
думати, що один із стимулів, які
зумовили поїздку Т. Шевченка в 1845 році
до Полтави, було бажання ближче пізнати
Котляревського і як людину, і як
письменника. Автор “Кобзаря” прибув
сюди, керуючись словами Гете, що лише
батьківщина поета дає ключ до його
розуміння. Проаналізувавши цю поїздку,
бачимо, що вся увага Шевченка в Полтаві
була спрямована на Котляревського: то
він малює хату поета, то збирає про
нього спогади серед населення. Цей візит
дав Шевченкові можливість зібрати
фарби для художнього відтворення
образу Котляревського в повісті “Близнята”,
поклавши в основу біографічну вірогідність.
Повість
“Близнята” писалася десятьма роками пізніше,
в травні— липні 1855 р., за умов заслання,
коли поет не мав під рукою ніяких
друкованих джерел і користувався лише
своєю пам'яттю. Про це говорять
допущені автором неточності. Проте не
можна не відзначити наукової цінності
деяких біографічних фактів щодо
Котляревського, хоч вони й передані
Шевченком з пам'яті. Достовірність їх
не викликає сумніву. У повісті,
наприклад, згадується ода на честь
князя Куракіна. Цей твір, як відомо,
друкувався 1840 р. у львівському часопису
“Пчола”, проте його читати Шевченко,
мабуть, не міг. На Наддніпрянській Україні
оду могли прочитати лише
1861 р., коли її опублікувала “Основа”. А
“Близнята” в цей час уже були написані.
Ці відомості, здається, почерпнув
Шевченко від родини ліберального кн. Рєпніна,
колишнього Полтавського генерал-губернатора,
члени якої були добре знайомі з
Котляревським і як з поетом, і як з
директором театру, і як з куратором
богоугодних закладів. Т. Шевченко зійшовся
з родиною М. Рєпніна в Яготині (літо 1843 р.
).
У
своїй повісті Т. Шевченко відтворив
зовнішність Котляревського, риси
характеру, поведінку в побуті, показав
його, як людину і вихователя.
Зовні
це був “високий худорлявий дідок в
білому полотняному халаті і солом'яному
селянському брилі”. Очевидно, таким
уявляв Шевченко Котляревського за
розповідями в 1843—1845 рр. Вже тут підкреслюється
простота письменника в побуті, його
скромність. Підкреслює автор “Кобзаря”
й рису гостинності поета, яку добачали
й ті, хто бував у нього. “Будинок його в
Полтаві був відомий убогим
чолобитникам”, — писав П. Куліш.
А
герой повісті, Никифор Сокира, не
знаючи, до кого звернутись у Полтаві,
хто б допоміг його дітям, розшукує
Котляревського. І не помиляється. Цей
епізод засвідчує широку популярність Івана
Котляревського серед міського люду.
Т.
Г. Шевченко залишив не тільки малюнок
оселі видатного поета, а ще й додав до
нього словесний коментар (там же таки, в
повісті “Близнята”). Будинок
попечителя Котляревського, пише Т.
Шевченко, “просто хата”, він “в сто
разів гірший” за будинок Сокири в
Переяславі. Привітність і простота
господаря сприяли невимушеності
розмови з відвідувачами. “З таким
великим мужем, з попечителем — і рядом
сидіти, мов зі своїм братом!” —
здивовано вигукує герой твору, учитель
Левицький. А Парасковія Тарасівна,
дружина Сокири, характеризує
Котляревського як “ангела-хранителя...
малим сиротам на чужині”. Всі ці риси
виказують людяність письменника,
близькість його до народного
середовища.
“Енеїда”,
як відомо, була народною книгою, її не
просто читали, за нею навчалися читати.
Народність поеми підкреслював Т.
Шевченко ще 1838 р. у згаданому вірші. А в
повісті “Близнята” він дає
характеристику “Енеїді” вустами
самого народу. Степан Мартинович
говорить про поему як про “неоціненну
книгу”, якою зачитувались усі,
заучували напам'ять і декламували “вірші
знаменитого поета”.
Вивчаючи
педагогічну діяльність І. П.
Котляревського, його погляди і прийоми
виховання, дослідники знову ж таки
звертаються до Шевченкової повісті. І
не без підстав. Оцінка, яку дає Тарас
Григорович Котляревському -педагогові,
збігається з думкою інших біографів. По-перше,
вихователь Котляревський у Шевченка —
це людина спостережлива, розсудлива,
справедлива. Хоч і не мав він своїх дітей,
але до чужих ставився чуйно, по-батьківськи,
своїм прикладом виховував у них кращі
людські риси.
Образ
Котляревського і його творчість цікавили
Т. Шевченка протягом усього життя. У повістях
“Наймичка” і “Художник” він
прихильно відгукувався про “Енеїду”,
а образ Котляревського в повісті “Близнята”
став першим художнім образом в літературі.
Великий Кобзар усвідомлював, що літературний
ґрунт, оброблений його попередником, в
основу якого лягли принципи народності
й реалізму, став основою і для нього,
для його гнівної, пристрасно-полум'яної
музи. Т. Г. Шевченко у своїй сатиричній
поезії використав (звичайно, не прямо)
вживані Котляревським прийоми
бурлескного комізму, як і його
драматургічні традиції, що позначилися
на п'єсі “Назар Стодоля”.
Петро РОТАЧ "Від Яготина до Полтави"
Полтава "Верстка" 2002
|
|
